Поліпшення життя не передбачається, зате планів – «громадьё»

 

Згідно з рейтингом журналу Forbes, Україна скотилася за критерієм економічної свободи на 163 позицію, зайнявши «почесне» четверте місце в списку десяти найгірших економік світу. В результаті ми опинилися в «веселій компанії» безнадійних невдах – Гвінеї, Киргизстану, Мадагаскару, Нікарагуа та Свазіленду.

 

Показники рівня життя доводять до відчаю навіть «професійних оптимістів»: за даними ООН, ледве не 80% українців перебувають за межею бідності. Навіть позбавлена останніх ознак об’єктивності офіційна статистика засвідчила збільшення кількості знедолених порівняно з попереднім роком на 2%. Нічого подібного не спостерігалося з першої половини 90-х років.

 

Заради об’єктивності слід визнати, що безпросвітний смуток поширюється не на всіх громадян України: за версією того ж Forbes, сукупний капітал топ-100 найбільш заможних володарів українського паспорта коливається в межах 56 мільярдів доларів! Якщо на одному полюсі суспільства густо, то – відповідно до логіки здорового глузду – на іншому повинно бути пусто. Так і є: рівень доходів багатих та бідних співвідноситься як один до сорока!

 

У світових масштабах така прірва є майже безпрецедентною. Наприклад, у розвинених країнах різниця рівня доходів бідних та багатих коливається в межах від п’яти до семи; відповідно ж до методик Всесвітнього банку, двадцятикратна різниця вважається граничною межею, за якою ризик соціального вибуху не лише різко зростає, а й стає неминучим.

 

Була б Тимошенко на волі, влада мала б у своєму розпорядженні розкішну можливість знайти гідного стрілочника – мовляв, «це все результат її підступів і шкідництва». Оскільки ж Юлія Володимирівна знаходиться в Качанівській колонії, а стан світової економіки значно ліпший, ніж за часів її прем’єрства, то це саме той випадок, коли владі краще мовчати. Справді, не інопланетяни ж стають на заваді нашим доблесним «проФФесіоналам» забезпечити обіцяні молочні ріки й кисільні береги для народу, який перебуває в стані зловіщої зажури.

 

Але тут підступно підкралася червона дата календаря – другі роковини правління регіоналів. Щоправда, ця політична сила й раніше не відчувала себе сиротою: приміром, навіть за часів Ющенка серед губернаторів не було жодного висуванця БЮТ, а от регіонали де-не-де зустрічалися. Однак попередні два роки не йдуть ні в яке порівняння з тим, що було раніше: нині влада Партії регіонів тотальна й беззаперечна, а союзникам та попутникам якщо щось і перепадає, то лише за принципом: на тобі небоже, що мені не гоже.

 

У таких випадках вимагати від тимчасових попутників, щоб ті звітували про виконану владою роботу, дикувато навіть для логіки середньостатистичного регіонала. Тому доводитися виходити на люди самим.

 

За умов, коли стан справ у всіх сферах життєдіяльності країни невблаганно наближається до катастрофічної позначки, основним пропагандистським акцентом влади стає реформаторська риторика. Зрештою, якщо «поліпшення життя вже сьогодні» не відбулося, то з горем навпіл можна було б погодитися на сумнівні реформи, однак є деякі істотні «але».

 

Річ у тім, що влада не вкладає в слово реформи абсолютно ніякого змісту; для неї це – лише інструмент популістського жонглювання, більш-менш зручний засіб відволікти увагу народу і відтермінувати якомога далі звітність за попередні «порожняки».

 

Досить поглянути на персональний склад уряду, аби прийти до висновку: цей з дозволу сказати обмежений контингент не здатний на жодні реформи в принципі, навіть якщо він буде наділений фельдмаршальськими повноваженнями.

 

Між іншим, це вже очевидно не лише для спроможних мислити українців, а й для зовнішнього світу. Наприклад, днями глава представництва Єврокомісії заявив, що ЄС припиняє фінансування українських реформ, оскільки в дійсності ті виявилися фікцією і спробою нецільового використання коштів на бізнес-проекти, пов’язані з елітою регіоналів.

 

Як наслідок – ЄС не тільки поставив хрест на програмі підтримки реформ обсягом 160 мільйонів євро, а й розглядає можливість стягнення з України коштів, використаних у нецільовий спосіб. У цьому контексті інтригує лише один аспект: з яких джерел влада покриватиме борг – з власної кишені чи за старою звичкою з Держбюджету?

 

Персональний склад уряду – доволі важлива, але все ж не вирішальна причина неможливості реформ. Ключове значення має абсурдна структура економіки і відсутність політичної волі у найвищого керівництва.

 

Прикладів безліч: якщо близько 60% експорту країни складають підприємства металургії, нафтогазу і машинобудування, котрі функціонують на дикунських за мірками сьогодення принципах 60–70-х років минулого століття, якщо ці стовпи – точніше, істукани – вітчизняної економіки є основними спонсорами нинішньої влади і, за великим рахунком, невід’ємною складовою цієї влади, то з якої ласки їм сушити голову якимись реформами, навіщо їм витрачатися на інновації, енергозбереження і взагалі на підвищення рівня конкурентоспроможності?!

 

Вони й раніше не обтяжували себе такими проблемами, а зараз – тим більше, бо ж від добра добра не шукають. А вони вважають, що на їхній вік добра вистачить. Втім, навіть якщо й не досить, то все робиться для того, щоб можна було оперативно підвищити рівень свого добробуту за рахунок держави – наприклад, методом списання багатомільйонних боргів.

 

Для таких випадків влада має в своєму розпорядженні перевірений спосіб розв’язання цієї проблеми: на телеекранах з’явиться якась «казанська сирота» і трагічним голосом повідомить, що черговий вітчизняний виробник потребує термінової допомоги. А народ наш – не недолюдок: він готовий допомогти ледве не всьому світу, а вітчизняному виробникові – й поготів. Приструнити ж, «перевиховати» таких шахраїв з відомих причин нема кому.

 

Якщо носієм вірусу є крупний бізнес, то дрібний і середній мимоволі «чхають» в унісон. За великим рахунком, вони навіть за великого бажання не можуть функціонувати інакше, оскільки в них нема надійних тилів. Тому голови керівників цих підприємств зайняті чим завгодно, але не підвищенням рівня конкурентоспроможності своєї продукції.

 

До наскільки фатальних результатів це приводить – виразно простежується на прикладі українського сиру, три підприємства з виготовлення якого вже знаходяться в стадії закриття після того, як Росія відмовилася купувати їхню продукцію.

 

Вітчизняний офіціоз відреагував бравурно і навіть зарозуміло – мовляв, якщо Росія відмовляється купувати наш сир, то тим гірше для неї, оскільки Європа готова спустошити наші сирні засіки. Незрозуміло одне: на кого розраховані такі «переможні реляції»? Адже Росія і Європа чітко усвідомлюють, що українському сиру на захід від Бугу нічого не «світить» з двох фундаментальних причин – низької якості та високої ціни.

 

Якщо ніхто не дбає про ефективність виробництва і конкурентоспроможність, то будь-які реформи врешті-решт зводяться до пошуку, висловлюючись Остапа Бендера, «відносно чесних способів вилучення у населення грошей».

 

Ілюстрацією може слугувати апокаліптичний стан справ у житлово-комунальній сфері, в якій ситуація в деталях повторюється з року в рік: керівники галузі постійно говорять про необхідність підвищення комунальних тарифів, оскільки «дотування за допомогою ціни є найбільш безглуздим і неефективним», але кожне підвищені чомусь виявляється недостатнім для виходу на прийнятний рівень рентабельності, тому через якихось півроку «пісня» розпочинається спочатку.

 

Насправді ж дотування – це не ключ і не корінь проблеми, а лише її наслідок: найбільш безвідповідальним і неефективним є розв’язання проблем низької кваліфікації чиновників і політиків за рахунок народу. Адже витягування підприємств, галузей і економіки в цілому на рентабельний, конкурентоспроможний рівень – це прерогатива і компетенція не народу, а саме політиків і управлінців.

 

Якщо ж хто-небудь з політиків і управлінців не готовий до такої постановки питання, то не біда: заява за власним бажанням на стіл – і ти вже вільна птаха. Влада – не каторга, а можновладці – не раби, прикуті кайданами до галер.

Віталій Чудновський

народний депутат України