Незабаром президентські вибори. Через те, що провідні політичні сили досі не дійшли до згоди щодо основних принципів державного розвитку як всередині країни, так і на міжнародній арені, голосування 17 січня 2010 року – це не лише вибори людини, яка буде здійснювати визначені Конституцією повноваження, це певний світоглядний вибір. Своїм бюлетенем ми обираємо не тільки Президента а й курс, яким буде рухатися країна у найближчі роки.

 

Кандидат у президенти – це не лише представник політичної сили, але й носій відповідної ідеології та психології, сплав досвіду, освіти та життєвої мудрості. Крім того, у виборчих штабах працюють десятки, якщо не сотні фахівців які готують політичні та економічні програми. Не дивно, що усі кандидати презентують доволі пристойні гасла, обіцяючи "розширити, поглибити, покращити". Тому важливо навіть не те, яка програма кандидата, а яким чином він збирається її реалізувати. Головним, з нашої точки зору, є глобальний світоглядний вибір, який пропонує нам кандидат, яку Україну він збирається будувати.

 

Які саме критерії ми вважаємо найважливішими? Перш за все це відношення до держави як основного носія національної ідентичності та економічної незалежності народу. Чи буде в Україні одна з багатьох ринкових економік, що працюють у системі вільного ринку, знеособлюючи народ і зводячи його до функції у світовому розподілі праці? Чи ми збережемо свою ідентичність, особливість, яка тільки й може бути цінною в часи суцільної глобалізації. 

 

Масштабна світова фінансово-економічна криза засвідчила не тільки шкідливість надмірної глобалізації, при якій від проблем у одній країні страждає увесь світ, але й капіталістичної економіки, заснованої на вільному ринку і необмеженій конкуренції. Досвід нашої країни, яка з легкої руки закордонних радників йшла цим шляхом, показав його безперспективність. Адже він веде до ліквідації державної власності на найважливіші галузі: енергетику, транспорт, зв'язок, а відтак і до відсутності впливу держави на економіку і як наслідок добробут громадян. Масова приватизація стратегічних підприємств на зорі незалежності була принциповою помилкою тодішньої української влади, яка значно знизила регулюючі можливості держави. Чимдалі яскравішими прикладами стабільності та успіху на тлі хаосу стають країни, у яких держава є не тільки потужним гравцем на ринку, але й визначає правила гри на ньому. 

 

Український політикум, уособлений кандидатами у президенти, у своїх соціально-економічних уподобаннях ділиться на три групи. Перша – ліберали, друга – маргінали, третя – державники. Незважаючи на подібність чи відмінність економічних програм кандидатів, саме критерій ролі держави у суспільно-економічному житті являється ключовим.

 

Всі політики, котрі позиціонують себе як адепти ліберальної моделі ринку – прямі чи завуальовані ставленики олігархічних кланів. Навіть якщо на словах вони виступають за "порядок" та "сильну державу", насправді це лише реверанс у бік чиновників державного апарату. Хто, як не корумпований чиновник, допоможе безкарно розтягнути державну власність? Серед "лібералів" є і просто ставленики кланів, які не обтяжують себе економічними платформами, а є і "незалежні" які пропонують своє бачення розвитку. Проте як би не надували щоки ставленики олігархічного капіталу, вони схожі на повітряних зміїв. Їх незалежність удавана, бо літають вони тільки поки їх тримають на грошовій нитці. Варто нитку обірвати, як вони упадуть. Пізнати їх можна по плодам. Якщо, приміром, на посаді прем'єр-міністра, політик свідомо знижував величину прожиткового рівня громадян, виглядає дешевим популізмом його намагання за будь-яку ціну підвищити цей рівень вдвічі перед виборами, особливо з огляду на те, що він кандидат у президенти і перебуває в опозиції.

 

Маргінали – це люди без власного бачення політичної чи економічної моделі розвитку, які або закликають до "світлого" минулого, або відпрацьовують хліб технічного кандидата пропонуючи в якості програми набір банальних гасел. Тому що насправді, ці гасла такі ж оманливі як і їх бігборди – за ними нічого немає. Ні розроблених механізмів реалізації, ні досвіду державного будівництва, ні команди фахівців.

 

До державників можна віднести лише Тимошенко.

 

Природно, що сьогоднішня економічна ситуація зайвий раз показала, що без провідної ролі держави у економічному житті ми приречені по-перше на періодичні кризи, а по-друге – на повну залежність від світового попиту на товари українського експорту. Вплив світової фінансово-економічної кризи дозволив навіть деяким опонентам Тимошенко зрозуміти, що без суттєвого зміцнення державності нам не вижити. Тільки вони обмежуються теоретичними гаслами, тоді як вона робить це на практиці.

З усіх наявних кандидатів (як реальних, що можуть претендувати на підтримку виборців, так і віртуальних, які скоріше вдовольняють власні амбіції) лише Юлія Тимошенко продемонструвала чітку державницьку позицію. При чому, не на словах, а на ділі. Це стосується як захисту економічних інтересів держави та її стратегічних запасів природних багатств (усунення "РосУкрЕнерго", "Венко Прикерченська") так і можливістю на рівних вести переговори з антагоністичними партнерами України – ЄС та Росією. Тимошенко на блискуче демонструє, що у міжнародній політиці потрібно виходити не з ідеологічних позицій, а з прагматичних. Це дає можливість вирватися із пастки надмірно переобтяженої ідеологією провальної зовнішньої політики Віктора Ющенка і будувати відносини з сусідами на рівноправних, взаємовигідних умовах. Яскравий приклад – виключення з україно-російських газових відносин політичної складової, переведення їх на чітку договірну довгострокову основу.

 

Основний критерій міжнародної політики для Тимошенко – прозорість, чесність та благо держави. Бути незалежною від сторонніх впливів їй допомагає відсутність бізнес-інтересів, як власних так і всякого роду "спонсорів". Останній яскравий приклад - спроба приватизації Одеського припортового заводу показав це найбільш яскраво. Усією своєю діяльністю Юлія Володимирівна демонструє, що по-перше, в політиці для неї не існує інтересів, відмінних від державних, а по-друге - не існує неможливих задач. Вона уособлює синтез інтуїції та системності, чіткого бачення перспективи і шляхів досягнення поставлених завдань. Вона не боїться мріяти про ідеальну країну і не стомлюється втілювати мрії в життя. Її професіоналізм відмічають не тільки закордонні експерти, а й навіть вітчизняні скептики.

 

В подальшому запровадження жорсткого державного регулювання економічних правил гри дозволить вивести економіку з "тіні" та наповнити бюджет, що у свою чергу надасть реального змісту соціальним програмам уряду.  Державне регулювання ринкової економіки дасть можливість з одного боку – реалізації творчого економічного потенціалу громадян, з іншого – убезпечить тих самих громадян від різких коливань кон'юнктури.

 

В умовах, коли діючий президент повністю дискредитував саму ідею президентської влади, коли опозиція за підтримки президента під надуманими приводами намагається знищити парламентаризм, уряд став єдиним центром ухвалення рішень, взяв на себе відповідальність за долю країни, людей і державності як такої. Юлія Тимошенко ставить собі за мету повернути повагу до державної влади, навести порядок і покінчити з хаосом і безладом у державному управлінні. Протистояння між гілками влади, яке штучно підтримується певними політичними силами для досягнення власних бізнес-інтересів, буде припинене відразу після перемоги Тимошенко. Вона, як ніхто інший, розуміє, що у єдності сила, що тільки об'єднавши зусилля політичних еліт Україна зможе протистояти жорстким політичним і економічним викликам сучасності.