«Галичане практически не имеют ничего общего с народом Великой Украины ни в ментальном, ни в конфессиональном, ни в лингвистическом, ни в политическом плане. У нас разные враги и разные союзники. Более того, наши союзники и даже братья – их враги»… (Дмитрий Табачник, газета «Известия в Украине», 23.09.2009г.)

 

Якийсь час ця сентенція спокійнісінько відлежувалася в анналах «сучасної антиукраїнської думки», і от – дочекалася, аби вигулькнути і сколихнути всю патріотично налаштовану громадськість, котра тут-таки згуртовано ринула на боротьбу. Цього разу - проти новоспеченого міністра освіти.

 

Дякуємо уклінно інституції з макабричною назвою «Уряд стабільності і реформ», а також персонально її очільникові М.Я.Азарову (з дому – Пахло, за дружиною – Мурлан), особливе «наше вам з китичкою» – особі, котра нещодавно некомільфотне прізвисько Хам змінила на солідне - Ґарант. За нові перспективи для української освіти: з таким обер-освітянином їх нескладно собі уявити.

 

Втім найбільша подяка - за обшири можливостей, що постали з цим призначенням перед тією-таки «патріотичною громадськістю», яка вкотре дістала змогу завзято, пристрасно і безугавно просторікувати, сиріч, і знову-таки вкотре, нічогісінько не робити, маючи на це залізобетонне виправдання: «Затискають, не пускають, не дають і не велять».

 

Боронь Боже, ми не про всіх патріотів. Лишень про професійних. Тих, котрі сьогодні називають Табачника українофобом і україножером, ба навіть погрожують «акціями громадянської непокори», а вчора, бідаки, й не здогадувалися, якого штибу «стабільність» маячить на обрії. Недорозгледіли мурих обрисів моторошної компашки, що сунула нас усіх «застабілізувати». А може, з душевної простоти всерйоз сприймали ющенкове передвиборче «два чоботи – пара»? Та невже?

 

І от тут є сенс у дискурсі щодо специфіки українського холуйства як явища і холуя як його уособлення.

 

Українське холуйство – штука посполита. Воно не лише за гроші, посади чи здевальвовані й усе ж милодзвінні цяцьки-пецьки. Український холуй холуйствує ще й для душі – із задоволенням, наснагою й натхненням. А рухає ним велика, одвічна і невмируща заздрісність, у народі іменована Жабою.

 

Ледащо і особина неконкурентна від природи своєї, український холуй, замість працювати над собою, щоб стати конкурентоспроможним, усіх своїх силоньок докладає до утоплення конкурента. І тут інтриганство, підступи, діжки лайна, мішки брехні й гиденьке посіпацтво - незамінні холуєві спільники.  

 

От, скажімо, наш Віктор Андрійович. Його прислужництво «донам» на виборах-2010 було настільки натхненним, що, напевне, Станіславський із Немировичем-Данченком із могил аплодували навстоячки. Ну, зрозуміло - сценарій у Білокам’яній писаний, режисура звідти ж, тексти знов-таки, але ж дар власний, непозичений! А масовка як шкварила - до самозабуття, так і хотілося вигукнути, перефразувавши: «Вірю, дорогесенькі!» Бо було чого – наобіцяли, подейкують, братки Віктору А. прем’єрство (пам’ятаєте, між першим і другим турами оте губозакопилене: «Україна скоро матиме українського прем’єра?» – не тов.Азарова ж він мав на увазі?), різним кендзьорам-стойкам – губернаторство, підстаркуватому з народження хлопчикові на прізвисько Бройлер - крісло першого віце-спікера, тьоті Ляпі – зручненьке місце після тьоті Кужель, а решті – що перепаде, в тому числі й такий різновид проплати, як нєтрогатьбізнес. Не кажучи вже про тих, кому й свого не треба, аби лише «Юльці» дозолити.  

 

І побігли наші «патріоти» наввипередки – агітувати український люд. Не за свого інтравертного лідера, не проти янека - проти Тимошенко. Тієї, котра несла пана Ющенка до президентства, поки він потайки від Майдану через плічко перешіптувався з Януковичем типу «Я президент, ти - прем’єр» . Тієї, котра, мов дитину над прірвою, несла Україну над кризою, поки солодка парочка валила й палила все в Україні – від бюджету до боротьби з грипом і від гривні до антикорупційного законодавства.  

 

Скажіть-но, люди добрі, де, в якій країні президент при здоровому глузді заявляє: «Я не за себе агітую. Я кажу – не ходіть на вибори або голосуйте проти всіх» і при цьому називає себе порядним і патріотичним, ба навіть Месію з себе траскає? Спалити власну хату, аби в сусіда зайнялася – по українських селах таке вважається великою й непростимою підлістю. Знищити Україну, аби лише розправитися з ненависною «Юлькою» - стокрот підліше. А заодно – торгонути згарищем, надивляючи світ крізь дірку у власній непрацевлаштованій дупі.  

 

І таки дехто повівся – майже 4,5% у другому турі виборів не підтримали жодного кандидата. Додаймо фальсифікації на Сході й у Криму, уможливлені завдяки підстеленій соломці у вигляді брутальних видозмін виборчого закону, дружно проголосованих «регіонал-патріотами» . Додаймо сотні тисяч почилих і ненароджених, які, мов у фільмі жахів, побрели підтримувати «залізного хазяїна» - і маємо з Хама – пана, замість законів – понятія, з України – колоніальну «окраїну». 

 

І все ж таки – в цій «владі абсурду» вдосталь колоритних фігурантів – від спецслужбіста-магната до сєверодонецького ПіСУАРщика, від майстра передвиборчого конферансу - в Мінкультуризму до рейдера-мента - у Мінекономіки. Чому наші «патріоти» кричать лише про Табачника?

 

Чи не тому, що їм саме так кричати ДОЗВОЛЕНО ?  

 

« …Давайте поднимем вопрос об исключении этого дешевого клоуна Дмитрия Табачника! Что он вообще делать умеет, кроме того как книжки и картины из и так небогатых украинских музеев тырить?» - ця фраза Б.Колєснікова свого часу облетіла заледве не всі донедавна незалежні медії (чимало з них нині прудко підібгали хвости). Не дуже віриться, що ставлення до «Діми» у босів- «реґіоналів» змінилося, тож намір його позбутися, скоріш за все, живе і, не виключено, перемагатиме. Механізм простий: позбавлення депутатства через призначення міністром – протести «громадськості» - вигнання з міністерства «на побажання трудящих». А водночас – легітимізація квазіпатріотичного холуйства (такі ж бо добрі дядечки ці господарі – звільнили україножера, пішли назустріч, значить, уже відверто оргастично можна, за висловом Філенка, пардон, «лизати і смоктати»). 

 

Наступним, цілком припустимо, стане Тіхонов. Наприклад, ті ж таки «заукраїнці» раптом «згадають», що реґіональною політикою рулить «сєверодонецький сепаратист». І знову – назустріч побажанням «правильної опозиції» - здадуть свої любєзного Віктора Ніколаєвіча. Що з того, що він сидить як миша під віником – а хто батон кришив на самого Ріната Лєонідовіча? І знову всім добре – і зацікавленим усередині ПР, і підшефним у середовищі «патріотичних сил» - на їхні «протести» господарі зважають. Знову ж таки – маневр на відволікання від інших вельми одіозних «урядовців»…

 

Отже, пазли вляглися. І постала в усій наготі проста, як двері, великоросійська версія малоросійської дійсності. Партія влади : «Єдиная Росія»/Партія регіонів. Кишенькова опозиція: ЛДПР – КПРФ /Фронт змін – «За Україну!». І з двох флангів – вогонь по «неправильній» опозиції, на цілковите знищення!  

 

Не вписався, щоправда, у сценарій результат українських виборів: Тимошенко перемогла у 17 українопереконаних реґіонах і столиці, ставши не призначеним, а з волі народу - лідером. Поки що - опозиції. (Принагідно маємо спростувати «ляп» нових януковичевих козачків: голосували «Юлині» 46,5% не «проти Януковича», а проти Ющенка і за ту людину, яка уособлює українську надію, ющенками недовитоптану). 

 

Не виключено, що будуть спроби переслідувань - можливо, що й кримінальних - лідера й активістів опозиції. А також розгони демонстрацій і маршів «незгодних», вибори без вибору, тунель без світла в кінці, бо – без кінця, себто без краю. Як уже по-російськи, то да. Але ж Україна – справді, як виявляється, не Росія, правий таки Данілич! 

 

Ніде правди діти, зрада, руїна, роки німоти і скорботи – не вперше в нашій історії. Й великий прихильник трагічних її сторінок - пан Ющенко – не міг не знати, що має вибір.

 

Він казав «мій народ». Ще він називав нас «маленькими українцями». Ми, напевне, справді видавалися йому, великому й «богообраному», - власністю, мізерними мурашками, яких він гамузом, з усіма мурашниками й мурашенятами, струсив був у темні води бездержавності й небуття. «Нація помилася», - прорік він у день виборів. То навіщо така нація – неправильна? Хай пропада.  

 

І що – виходу немає, як писалося в радянському метро? Чи є? А таки є. Об’єднатися опозиції. Це, як підказує досвід-2004, дає свій результат. І це, власне, зробили ті, хто прийшли до пам’ятника нашому Шевченкові цьогоріч 9 березня.  

 

Хто ж має право і – головне - змогу стати лідером опозиції?

 

І нинішня влада, яка призначає «правильну» – тобто вправно обслуговуючу - опозицію, й новопризначені нею «опозиціонери» навряд чи вважають, що це – Тимошенко. Позаяк саме вона, хто б що не казав, і є єдиним реальним лідером «неправильної», себто справжньої, опозиції.  

 

Так, вона помилялася. І попросила вибачення за помилки у своїх співвітчизників – випадок для українських політреалій єдиний у своєму роді й поки що безпрецедентний.

 

Її ніхто не «робив українкою» - це пан Ющенко обіцяв з Януковича «зробити українця».

 

Вона – східнячка, дитя урбанізованого краю, яка самотужки вчилася бути українкою і нею стає. Тому, що вона, вочевидь, нею хоче бути.

 

Нам би тільки зрозуміти, що Господь укотре вперто дає шанс Україні – в особі цієї неймовірно сильної духом жінки.

 

І треба лише – просто стати поруч.

 

Народний депутат України Олена Бондаренко